5 «Позви! Поклич! Чи хтось озветься?
    До кого із святих звернешся ти?
² Бо гнів вбиває недалекого,
    а заздрощі вкорочують життя дурному.
³ Я бачив дурника, який пустив коріння,
    та раптом він помер^[a].
⁴ Його синам навряд хто допоможе,
    при брамі їх побито, і не врятує їх ніхто.
⁵ Що в дурня уродило, те поїсть голодний,
    весь урожай до бур’янів збере,
    і ненажерні нахаби вчепляться у спадщину його.
⁶ Бо горе не підніметься із куряви,
    страждання не росте з землі.
⁷ Людина народилася для лиха,
    самісінько як іскри від багаття відлітають!
⁸ Та я шукаю Бога,
    на Божий розсуд віддаю я свою справу.
⁹ Бо Він—творець великих справ,
    безмежних, незбагненних див, яких не осягнути нам.
¹⁰ Це він рясним дощем лице землі вмиває,
    дає полям напитись досхочу.
¹¹ Це він підносить тих, хто є внизу,
    безпеку гарантує тим, хто в горі.
¹² Це він руйнує замисли лукавих
    і не дає підступним намірам здійснитись.
¹³ Він спіймає мудрагелів на нечесних планах
    і вщент зруйнує замисли лихі.
¹⁴ Ясного дня вони побачать морок,
    у полудень, мов уночі, навпомацки підуть.
¹⁵ Та Бог рятує бідака від брехні злостивця,
    і від його жорстоких рук.
¹⁶ І виростає надія у нужденного,
    несправедливість замикає свої уста.

¹⁷ Тож є благословенною людина,
    яку сам Бог повчає,
    що настанови Всемогутнього не відкидає.
¹⁸ Бо Він і біль завдасть, а потім перев’яже рани,
    рука Його поранить, і вона ж зцілить.
¹⁹ Він від шести негод тебе врятує,
    тебе і сьоме лихо не підкосить.
²⁰ В голодну днину викупить у смерті,
    в кривавій бійці меч відхилить вбік.
²¹ Він захистить тебе від поговору,
    як прийде лихо, Він допоможе нічого боятись.
²² Ти насміхатимешся з голоду й руїни,
    і хижих звірів ти боятися не будеш.
²³ Каміння в полі із тобою буде в згоді,
    і дикі звірі лащитися будуть.
²⁴ Ти знатимеш, що дім твій у безпеці,
    прийдеш до стада, а там усе на місці.
²⁵ Ти знатимеш: численним рід твій буде,
    нащадків буде, як стеблин у полі.
²⁶ Ти проживеш щасливе і повне життя до кінця,
    мов повне колосся, зібране вчасно.

²⁷ Таке ми з’ясували,
    тож послухай, щоб самому знати».

⁸ Хотів би я, щоб хтось на запитання відповів мої,
    хотів би я, щоб Бог мені надію дарував!
⁹ Хотів би я, щоб Бог мене згубити прагнув,
    щоб, простягнувши руку, розломив мене.
¹⁰ Хотів би я втішеним бути одним лиш!
Хотів дістати б відповіді на запитання,
    щоб попри весь це біль
    ніколи не відмовився коритися Святого настановам.

¹¹ Де брати сили, покладатися на кого?
    Який кінець у мене, ради чого мушу жити?
¹² Чи маю сили, як гранітна скеля,
    чи плоть моя міцніше бронзи?
¹³ Позбавлений я справді допомоги.
¹⁴ Хто відмовляє в дружбі й відданості другу,
    той волі Всемогутнього протистоїть.
¹⁵ Мої зрадливі побратими, немов той потічок у зливу,
    що, розливаючись, невпинно мчить
¹⁶     і пінисті несе брудні потоки, талу кригу й сніг.
¹⁷ Вони течуть, аж раптом пропадають.
    У полудневу спеку висихають, їх вже й нема.
¹⁸ Купецькі каравани із путі збиваються
    і гинуть, заблукавши у пісках.
¹⁹ Розшукують їх каравани з Теми,
    мандрівники із Шеби сподіваються на них,
²⁰ упевнені, що от на них натраплять,
    а не знайшовши тих струмків, впадають в розпач.
²¹ І ви для мене стали тим, що й ті потічки;
    злякались, роздивившись, що мені дісталось.
²² Чи ж я просив вас поділитись чимось?
    Чи до хабарництва я вас штовхав, щоб вижить?
²³ Чи я просив у ворога мене відбити,
    чи викупити з рук підступних ворогів?

²⁴ Повчайте, розкажіть мені, я буду слухати,
    щоб зрозуміти нарешті, в чому схибив.
²⁵ Щирі слова, то велика сила,
    та що доводять ті переконання ваші?
²⁶ Невже, по-вашому, слова спроможні щось довести,
    а розпач мій лиш відлітає з вітром?
²⁷ Ви й на сирітську б долю замахнулись,
    на долю друга ви б побились об заклад.
²⁸ Та годі вже, послухайте мене,
    в очі вам брехати я не буду.
²⁹ Покайтесь, схаменіться, хай не буде люті,
    отямтеся, бо я своїх чеснот не зрікся.
³⁰ Чи є обман у тому, що язик промовив?
    Чи розпізнати брехні я вже не можу?»

7 «Хіба людина на землі та не слугує тяжко?
    Хіба усе її буття—не кожен день батрацький?
² Та ж чоловік, як раб, що прагне тіні;
    мов найманець, що все чекає сплати.
³ І я був змушений в пітьмі свій торувати шлях,
    відведені мені були нелегкі ночі.
⁴ Лягаю спати з думкою: „Коли прокинусь?”
    Ніч насувається, а я перевертаюсь,
    не сплю аж до світанку.
⁵ Покрили шкіру черва й струп брудний,
    порепалася шкіра, задубіла.

⁶ Життя біжить хутчіш, ніж нитка в верстата,
    йде до завершення воно у безнадії.
⁷ Боже, пам’ятай: життя моє—лиш подих,
    я не побачу вже щасливіших часів.
⁸ І не побачить мене око, що за мною нині стежить;
    хоч як вдивлятиметься, а мене уже нема.
⁹ Як тане в безвісті хмарина,
    так не підніметься людина,
    коли готується зійти в Шеол.
¹⁰ Не повернуться чоловіку в дім,
    його вже не впізнають в рідній хаті.

¹¹ Тому я уст не затулю,
    засмученій душі дам волю говорить
    про гіркоту життя.
¹² Хіба я море чи чудовисько морське^[b],
    що Ти круг мене варту виставляти мусиш?
¹³ Коли себе втішаю, ніби постіль спокій дасть,
    мовляв, розділить тугу ложе вірне.
¹⁴ Тоді Ти посилаєш страшний сон,
    видіння, що мене злякати мусять.
¹⁵ Тому й обрав би радше я задуху й смерть,
    аніж терпіти таку муку.
¹⁶ Відмовився я від життя, не буду жити вічно,
    дай мені спокій, бо моє буття коротке.
¹⁷ Чим є для Тебе рід людський,
    що Ти про нього дбаєш і при серці носиш?
¹⁸ Чому щоранку дбаєш Ти про нього
    і споглядаєш кожну мить його життя?
¹⁹ Чому не відвернеш від мене пильний погляд
    і не даси хоча б ковтнути слину?
²⁰ Якщо мені судилося згрішити,
    чи міг би я Тобі нашкодити, о Стражу людства?
Чому зробив мене Своєю ціллю?
    Чому я тягарем для Тебе став?
²¹ Чому провин моїх Ти не пробачиш,
    гріха і беззаконня не простиш?
Адже я порохом невдовзі стану,
    хоч як шукатимеш, та мене вже не знайдеш».