14 «Ми—люди, що народжені жінками.
    Короткі дні нашого життя минають у турботах.
² Мов квітка, виростає чоловік, а потім швидко в’яне.
    Він, наче тінь, яка тікає вмить, якої не зловити.
³ Але однак Ти зупиняєш погляд на такій нікчемі
    і позиватися його у суд ведеш?

⁴ Хто може витворити чисте із брудного? Ніхто.
⁵ Якщо людина має повний вік прожить,
    і Ти їй дні і місяці життя злічив,
якщо Ти визначив, як довго жити людині,
    й вона не в змозі подолати ту межу,
⁶ тоді вже не пильнуй, не стеж, дай спокій чоловіку,
    нехай би тішився наймит, поки вдається.

⁷ Надію має дерево завжди,
    якщо його зрубати, воно загине,
    та пагони проб’ються молоді.
⁸ Якщо уже коріння постаріло,
    і пень уже вмирає у землі.
⁹ Як тільки перші крапельки дощу напоять землю,
    гілля відродиться і юно забуяє знов.
¹⁰ А дужий чоловік, коли вмирає, губить сили;
    життя його кінчається, а потім де він?
¹¹ Скоріше море й ріки можна вичерпати руками,
¹²     ніж людина, яка ляже в домовину,
    зможе знову піднятися в цей світ.
Доки не зникне небо, не прокинуться померлі,
    їм сон склепив повіки міцно.

¹³ Коли б мене сховав Ти у могилі,
    аж поки не вгамується Твій гнів,
    поки на прийде час Тобі згадати про мене.
¹⁴ Якщо людина загине, то чи буде знову жити? Ні!
    Я з радістю винесу усі страждання,
    з нетерпінням чекаючи звільнення.
¹⁵ Якби мене гукнув Ти, я б озвався,
    коли б хотів Ти рук Своїх творіння бачить.
¹⁶ Тоді, напевне, Ти б мій кожен крок беріг
    і вже гріхи б мої не згадував мені,
¹⁷ мої провини зав’язав би в торбу,
    замурував би кривду.

¹⁸ Але руйнується гора, обвалюється скеля, рушиться каміння,
¹⁹     струмки останні вимивають ґрунт.
    Так і людські надії Ти змиваєш, Боже.
²⁰ Залякуючи силою, ламаєш чоловіка
    й розчарувавши, відсилаєш в інший світ.
²¹ Чи діти його в шані, він того не знає.
    А чи зневажені—того він теж не бачить.
²² Свого лиш тіла біль він відчуває,
    він тужить за собою».